Свобода слова та захист суспільної моралі - Валерій Іванов

Свобода слова є одним з найголовніших надбань людства. Але у деяких випадках інтереси суспільства вимагають обмеження цієї свободи. Це трапляється, коли мова заходить про так зване зловживання свободою слова. Одним з випадків, коли необхідно втручання суспільства у справи преси (як друкованої, так і електронної) є боротьба з непристойністю, захист суспільної моралі. Про важливість цього питання свідчить хоча б той факт, що міжнародне співтовариство, як правило більш, ніж обережне, коли заходить питання про обмеження свободи слова, у цьому випадку прийняло цілий ряд обмежень, які закріплені у міжнародних документах.

Загальна декларація прав людини, яка була прийнята і проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 217 А(ІІІ) від 10 грудня 1948 р., в ч. 2 ст. 29 передбачає, що «при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнати тільки такі обмеження, які встановлені законом виключно з метою ... задоволення вимог моралі ... у демократичному суспільстві».

Про це ж говорить і ч. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права: «Користування передбаченими у пункті 2 цієї статті правами (право на вільне висловлення своєї думки. — В.І.) накладає особливі обов'язки і особливу відповідальність. Тому воно може бути пов’язано з окремими обмеженнями, які, однак, мають бути встановленні законом і бути необхідними: ... б) для охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення. Ч. 2 ст. 13 «Свобода переконань та їх вираження» Американської конвенції про права людини гласить: «При здійсненні прав, вказаних у попередній частині цієї статті (права на свободу переконань та їх вільне вираження. — В.І.), людина не має зазнавати попередньої цензури, однак, на неї накладаються визначенні обов’язки, встановленні законом і необхідні для захисту: ... б) ... моральності населення». А у ч. 4 цієї ж статті наголошується: «При недотриманні положень частини 2 цієї статті продукція мас медіа може зазнати попередньої цензури, але тільки з метою регулювання доступу до неї дітей і молоді для захисту їх моральності».

Подібне положення є і в ч. 2 загальновідомої ст. 10 Європейської конвенції про права людини: «Здійснення цих свобод (свобода вираження своєї думки. — В.І.) накладає обов’язки і відповідальність та може бути пов’язано з формальностями, умовами, обмеженнями чи штрафними санкціями, які передбачені законом і необхідні у демократичному суспільстві в інтересах ... захисту здоров’я і моральності». Навіть у «Римський угоді» (Договорі про створення Європейського економічного співтовариства), яка розглядає, в основному, економічні питання в ст. 36 говориться про те, що його положення «не мають перешкоджати введенню заборон та обмежень на імпорт, експорт чи транзит товарів на підставах захисту громадської моральності». Питання захисту моральності розглядає також Міжнародна конвенція про заборону оберту порнографічних видань і торгівлі ними від 1923 р., в якої держави зобов’язуються співробітничати у забороні ввозу та вивозу порнографічних видань.

Питання захисту молоді від негативного впливу публікацій мас-медіа кілька разів обговорювалися на конгресах ООН. Так, у 1994 р. на дев’ятому конгреси з питань запобігання злочинів серед молоді обговорювалися проблеми негативного впливу насильства та порнографії через ЗМІ на свідомість та підсвідомість неповнолітніх. На одинадцятому Всесвітньому конгресі з питань кримінології розглядалася проблема значного росту злочинів серед молоді. Одною з причин було названо вплив кіно- і теленасильства, а країнам-учасницям було запропоновано ввести у законодавство превентивні заходи, щоб запобігти негативним явищам.

Розглядаючи міжнародну практику по відношенню до публікацій, які тим чи іншим чином порушують суспільну мораль, не можна звичайно обминути рішення Європейського Суду з прав людини. 7 грудня 1976 р. Суд виніс рішення у справі Хендісайд (Серія А, том 24). Справа полягала у тому, що британська влада на підставі Закону про непристойні публікації наклала арешт на видання книги «Маленький червоний підручник», яка переконувала читачів у тому, що треба займати ліберальну позицію до вживання наркотиків і сексуальної активності молоді. Саме звернувши увагу на те, що книга була адресована дітям, Суд вирішив, що британська влада мала право на цю заборону і порушення статті 10 Європейської конвенції про права людини у цьому випадку не було.

В іншому випадку Суд своїм рішенням від 24 травня 1988 р. у справі Мюллера та інших (Серія А, том 133) роз’яснив, що уряди можуть забороняти продаж непристойних матеріалів особам, які не досягли 18 років, а також демонстрацію таких матеріалів, якщо молодь може отримати до них доступ. Суть справи полягала в тому, що швейцарський уряд конфіскував картини, які були виставлені художником і оштрафував його та інших організаторів виставки за демонстрацію непристойних матеріалів. Суд уточнив, що свобода самовираження включає у себе свободу художнього вираження, навіть коли прояви такої свободи «ображають, шокують чи турбують», але у даних обставинах (доступ на виставку був вільним, не було ні платні за вхід, ні обмеження віку відвідувачів) влада мала право конфіскувати непристойні матеріали і накласти штраф на осіб, що були винні в їх демонстрації.

Аналогічний характер носять рішення Європейської Комісії з справ людини. Так, 8 квітня 1991 р. вона вирішила, що скарга компанії Дабл Ю і К. проти Швейцарії (№ 16564/90) за винесення судового рішення проти позивачів за публікацію непристойних матеріалів та прокат і продаж непристойних відеокасет не є прийнятною для розгляду. Таке ж рішення було прийнято в аналогічній справі С. проти Швеції (№ 17116/90) 14 січня 1993 р. Тобто Комісія дійшла висновку, що втручання влади було виправданим через те, що захист моралі є необхідним у демократичному суспільстві.

Цікаво розглянути, як вирішуються питання захисту суспільної моралі в розвинених демократичних країнах. Почнемо з США. Після кількох судових справ (найгучнішою була справа "Народ проти Ларрі Флінта") Верховний Суд США визнав що дія Першої поправки до Конституції (тобто гарантії свободи слова) розповсюджуються й на порнографічну продукцію. У законодавстві Сполучених Штатів терміни «порнографія» (pornography) і непристойність (obscene) значно відрізняються між собою. «Порнографія» в американському значенні цього терміну ближче до нашого поняття «еротика» і не переслідується по закону. «Непристойності» — це вирази з відверто сексуальною спрямованістю, які як вирішив Верховний Суд США лежать за межами гарантій Першої поправки до Конституції Сполучених Штатів. Різниця між порнографічними і непристойними творами полягає, за визначенням Верховного Суду (справа «Міллер проти Каліфорнії», 1973 р.), в тому, що непристойні вирази 1) «зверненні ... до сексуальних інстинктів», 2) описують сексуальну поведінку «під відверто образливим кутом», 3) «демонструють в цілому відсутність серйозної літературної, художньої, політичної чи наукової цінності». Відповідність перших двох критеріїв визначається з точки зору «звичайної людини, яка використовує сучасні суспільні мірки». А останній залежить від точки зору «розсудливої людини» (справа «Поул проти Іллінойса») і таким чином менше залежить від сталих поглядів. Ці критерії призвели до того, що на практиці дуже важко довести непристойність тексту без ілюстрацій, тому газети дуже рідко притягаються до відповідальності за непристойні вирази.

З розвитком Інтернету деякі громадські об’єднання ставлять питання про контроль за його змістом з метою вилучення непристойностей. Згідно новому закону, компанії, які надають доступ до Інтернету та онлайнові компанії, які надають у ньому послуги, несуть відповідальність за зміст інформації. Закон передбачає чотири типи порушення: 1) використання телекомунікаційного засобу для передачі образливої чи непристойної інформації, коли відомо, що одержувач повідомлення молодше 18 років; 2) усвідомлене використання інтерактивних комп’ютерних послуг для показу сексуальних дій особам, що не досягли 18 років; 3) усвідомлений дозвіл на використання обладнання для здійснення цих правопорушень. Зараз даний закон не діє, бо оскаржений одним з судів, однак його остаточну долю буде вирішувати Верховний Суд США.

Особлива увага в США приділяється тому, щоб порнографічна продукція була недоступна для дітей. Там вважають, що Перша поправка не розповсюджується на права неповнолітніх і тому обмеження їх права на отримування деяких видів інформації цілком законне. Виробництво, розповсюдження, перегляд та володіння порнографічними матеріалами за участю дітей до 16 років переслідується за федеральним законом «Про захист дітей від сексуальної експлуатації» та законами штатів. Такі ж обмеження накладаються на розповсюдження будь-яких сексуально забарвлених матеріалів серед дітей.

США, як й інші країни загального права, будують своє законодавство багато в чому за зразком Великобританії. Там публікація непристойних матеріалів регулюється Законом про непристойні публікації 1959 р. (Obscene Publications Act 1959). Злочином вважається публікація непристойного матеріалу з метою отримання прибутку. Причому передбачається також некримінальна відповідальність. В цілому, максимальне покарання за подібне правопорушення — три роки ув’язнення чи штраф необмеженого розміру. Згідно Закону публікація вважається непристойною, якщо її зміст можна кваліфікувати «як такий, що сприяє розтлінню та розбещуванню громадян, які вірогідно читали, бачили чи чули твердження, котрі містилися у ній». Таким чином, матеріал має саме розбещувати аудиторію, а не бути просто шокуючим чи таким, що викликає огиду. Захистом користуються матеріали, «написані для громадського блага на підставі того, що це було зроблено в інтересах науки, літератури, мистецтва чи освіти чи інших подібних цілях».

В Австралії публікація «непристойних вигадок» вважається дрібним правопорушенням. Причому для визначення непристойності публікації застосовується англійський стандарт. Головна увага приділяється тому, чи може той чи інший матеріал розбестити тих, хто з ним ознайомиться. Крім того, суд має визначити, чи є матеріал образливим чи непристойним з точки зору громадських звичаїв. Чи розповсюджували його на велику аудиторію, чи на невелику групу людей. Хоча більшість судових переслідувань в Австралії за порушення громадської моральності пов’язано з питаннями сексу, але є справи за публікацію матеріалів про насильство, жорстокість, вживання наркотиків. Крім загальноавстралійських законів суспільну мораль охороняють також закони окремих штатів і територій. Цензурування непристойних матеріалів проводиться «Організацією з класифікації фільмів та літературних творів», причому розповсюджувач потенційно непристойного матеріалу сам має направити його на комісію.

У Німеччині ст. 184 Кримінального Кодексу передбачає покарання за продаж порнографічних матеріалів особам молодше 18 років і забороняє демонстрацію таких матеріалів у місцях і засобам, до яких ці особи можуть мати доступ. Федеральний конституційний суд вирішив, що ці заборони, а також заборона розповсюдження порнографічних журналів поштою цілком відповідають Конституції ФРН, бо необхідні для захисту моралі дітей та юнацтва. Ч. 3 ст. 184 забороняє розповсюдження та рекламу порнографії, яка «зображає насильство над дітьми, чи знущання над ними, чи сексуальні дії щодо дітей». Всі інші види порнографії розповсюджуються серед дорослої аудиторії вільно. Ст. 5 Закону про розповсюдження друкованих матеріалів, які наносять моральну шкоду молоді від 29 квітня 1961 р. забороняє рекламу визначеного виду матеріалів. Але на практиці чи підпадає той чи інший матеріал під обмеження вирішують прокурори в кожній землі. В цілому, зараз між федеральними землями немає єдності щодо того, які саме матеріали треба заборонити в інтересах захисту моралі молоді. Так, Гамбурський комітет по нових засобах мас медіа визнав, що компанія "Прем’єр Медіа ГмБХ і Ко" показала по телебаченню 5 порнографічних фільмів. Компанія подала до суду, вважаючи, що визначення порнографії дано невірно, з точки зору визначення, яке дав Верховний суд ФРН в 1969 р., а не з точки зору проблем захисту молоді (в цьому випадку порнографія визнається такою, якщо вона шкідлива для неповнолітніх). Адміністративний суд м. Гамбургу став на бік Комітету і вирішив, що компанія дійсно порушила ст. 9 закону про мас медіа землі Гамбург, яка містить посилання на Державний договір по телерадіомовленню: програми незаконні, "якщо вони порнографічні (див. Також ст. 184 Кримінального кодексу)".

Публікація непристойності у Франції може служити приводом за Законом 1949 р. для того, що міністр внутрішніх справ наклав обмеження на продаж та розповсюдження видань, які призначені для неповнолітніх. Покарання може наступити і за ст. 283 Кримінального Кодексу, але обидва положення жодного разу не застосовувалися відносно преси.

У Франції відповідно до угоди між Вищої радою з аудіовізуальної політики та Canal+, ця компанія є єдиним наземним кодованим каналом, якому дозволено передавати порнографічні програми, але тільки у проміжок між 24-00 та 5-00. Але з липня 2002 р. Рада рекомендувала зовсім припинити показ порнографічних картин.

Після того, як в Іспанії була скасована ст. 566.5 Кримінального Кодексу (вона передбачала покарання за матеріали, які порушували норми моралі, «добрих звичаїв» та благопристойності) єдиним положенням, яке карає за «публічний скандал» стала ст. 432. При цьому публічним скандалом вважаються «злочини сексуального ексгібіціонізму та провокації». За ст. 432 до кримінальної відповідальності притягаються «ті, хто розповсюджує, продає чи виставляє порнографічну продукцію дітям до 16 років чи розумово неповноцінним людям». Під визначення порнографічних підпадають публікації, де порушена рівновага між передачею об’єктивної інформації та публікацією порнографії. Ст. 432 конкретизує ст. 20.4 Конституції Іспанії, яка спрямована на захист дітей та юнацтва. Переслідується і показ надто жорстоких сцен. У лютому 2001 р. Каталонська аудіовізуальна рада опублікувала свод керівних вказівок для телемовників по висвітленню трагічних подій. Хоча рекомендації дають поради не тільки мовникам. Так, органи влади мають надавати журналістам підтримку в їх діяльності і не використовувати ці події для самореклами. Телерадіокомпанії мають спеціально готувати персонал для висвітлення трагічних подій. Відомості про катастрофи мають розповсюджуватися тільки у тому випадку, якщо зможуть обмежити масштаби наслідків. Необхідно поважати права жертв катастроф. Глядачі мають попереджуватися перед показом шокуючи сцен. Перелік жертв може оприлюднюватися тільки з офіційних джерел і після оповіщення близьких жертв. Не можна без достатніх підстав приписувати комусь провину за катастрофу.

У Норвегії суспільна моральність фактично не захищається у законодавчому порядку. Хоча ст. 211 Кримінального Кодексу забороняє образливу і зухвалу поведінку на публіці та публікацію порнографічних матеріалів, але вона ніколи не застосовувалася відносно преси. У 1997 р. Комітет з питань порушення закону про секс рекомендував послабити санкції цієї статті. Ця рекомендація була відхилена парламентом. Вона стосувалося положення ст. 211, яке забороняє показ "статевих органів у русі”.

Згідно ч. 12 та 13 ст. 4 шведського Закону про свободу преси заборонена публікація фотографій із зображенням сцен сексуального насильства. Але навіть це положення не носить абсолютного характеру, бо для зображень, які мають художню цінність, зроблені виключення. Повністю заборонена дитяча порнографія. Приводом для розгляду суду може також служити зображення несексуального насильства, але подібних випадків дуже мало. Всі інші закони про охорону суспільної моральності були відмінені у Швеції у 1970-ті рр. Дискусія щодо проблем, пов’язаних з порнографією, виникла у Швеції та Норвегії у лютому 2000 р. Тоді там був продемонстрований фільм А.Вулфа "Шокуюча правда”, в якому стверджувалося, що жінки насильницькі залучаються до виконання принижуючих сексуальних сцен у фільмах, що робляться на замовлення компаній платного телебачення.

У жовтні 1998 р. в Ірландії був прийнятий закон, який забороняє використання дитячих образів при виготовленні аудіовізуальних матеріалів сексуального характеру, а також розповсюдження дитячої порнографії. Дітьми тут вважаються особи, що не досягли 17 років. Порушники будуть штрафуватися у розмірі до 25 тис. фунтів або засуджуватися до 14 років позбавлення волі.

У грудні 1999 р. польський сейм прийняв закон, за яким термін ув'язнення за виготовлення та продаж порнографії складає 6 років, а за еротичну продукцію — до 3 років. Треба відмітити, що перед голосуванням всім депутатам сейму були розіслані еротичні журнали. Це викликало великий протест з боку клерікально налаштованих депутатів.

А 13 березня 2002 р. Національна мовленева рада Польщі оштрафувала приватну телевізійну компанію TVN на суму еквівалентну 73000 доларів США за показ сцен насильства та еротики у програмі "Великий брат — Битва”. Справа в тому, що ця програма транслювалася у ранковий та вечірній час, а за ст. 18 закону про мовлення від 29 грудня 1992 р. програми, які можуть загрожувати фізичному, психічному чи моральному розвитку неповнолітніх не мають транслюватися з 6-00 до 23-00. В принципі, ще в березні 2001 р. Національна мовленева рада висловила своє критичне ставлення до шоу "Великий брат” та інших передач подібного формату. На думку, ради такі шоу можуть негативно впливати на поведінку частини глядачів. У липні 2001 р. рада прийняла рішення про порушення компанією Polskie Media S.A. положень ст. 18.1 закону про телерадіомовлення внаслідок того, що ця компанія транслювала шоу "Амазонки”, одну з версій "Великого брата”. Компанії були винесено попередження за те, що вона встановила камери навіть у туалетах. У жовтні 2001 р. та ж компанія була оштрафована на 54880,22 євро за порушення ст. 18.5 закону. Це було зроблено коли при трансляції шоу "Гладіатори” (варіант "Великого брата”) 21 вересня 2001 р. о 18.58 був показаний епізод сексуальаних відносин між чоловіком та жінкою.

У Румунії в липні 2002 р. Національне управління з регулювання у сфері комунікації заборонило показ по телебаченню екстрасенсів та окультних явищ. Ця заборона Ґрунтується на відповідному положенні закону № 504 про діяльність електронних мас-медіа. В Росії у ч. 3 ст. 55 Конституції РФ на захист суспільної моралі вказано як на одну з тих причин, через які права та свободи громадянина можуть бути обмежені по закону. В Кримінальному Кодексі Росії покарання за розповсюдження порнографії було передбачено ст. 228. Але в новому Кодексі, який набув сили з 1 січня 1997 р. цю функцію виконує ст. 242. Вона передбачає кримінальну відповідальність тільки за «незаконне виготовлення з метою розповсюдження чи рекламування, розповсюдження, рекламування порнографічних матеріалів і предметів», а також «незаконну торгівлю друкованими виданнями, кіно- чи відеоматеріалами, зображеннями чи іншими предметами порнографічного характеру». Як бачимо, термін «незаконне» передбачає законні дії з порнографічними матеріалами. Встановити умови таких дій має законопроект «Про обмеження оберту продукції, послуг і видовищних заходів сексуального характеру в Російській Федерації». Основні умови таких дій виділені досить чітко: 1) отримання відповідної ліцензії; 2) повна заборона будь-якої участі неповнолітніх; 3) розповсюдження товарів та послуг сексуального характеру тільки за визначеними правилами (місце, час, інші умови). Зараз в Росії видання сексуального плану регулюються, в основному, Законом «Про засоби масової інформації» від 27 грудня 1991 р. Це, перш за все, вставка до ст. 2 Закону «Про ЗМІ», згідно з якою не можна використовувати ЗМІ «для розповсюдження передач, які пропагують порнографію, культ насильства та жорстокості.

Забороняється використання в теле-, відео, кінопрограмах, документальних і художніх фільмах, а також в інформаційних комп’ютерних файлах і програмах обробки інформаційних текстів, які відносяться до спеціальних засобів масової інформації, прихованих вставок, які впливають на підсвідомість людей і (чи) здійснюють шкідливий вплив на їх здоров’я». Порушення цих норм за ст. 59 цього ж Закону веде до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної та іншої відповідальності. Крім того, необхідно вказати на той факт, що за ст. 28 для засобів масової інформації, що спеціалізуються на еротичних матеріалах, встановлюється спеціальний потиражний збір, але це правило на практиці не застосовується. Визначення того, що власне мається під поняттям «еротичне видання» міститься в ст. 37 Закону «Про ЗМІ». Під ним «розуміється періодичне видання чи програма, які в цілому і систематично експлуатують інтерес до сексу». Розповсюдження подібних радіо- і телепрограм без кодування сигналу дозволяється тільки в нічний час (з 23 до 4 годин). Правда місцеві адміністрації, і ми ще будемо про це говорити, мають можливість встановлювати свої правила. Місцева адміністрація також встановлює місця для продажу продукції еротичного характеру, причому самі видання мають обов’язково бути в прозорій упаковці.

Ще однією проблемою є участь ЗМІ в такій дії, яка, до речі, підпадає під Кримінальний Кодекс, як утримання притонів та звідництво. Ці явища (в основному, у вигляді оголошень), які повністю заборонені в законодавчому порядку, зустрічаються як в російських, так і в українських виданнях. Таким же неприпустимим явищем є використання у виданнях ненормативної лексики (ст. 158 Кодексу про адміністративні правопорушення, ст. 213 Кримінального кодексу). Але такі явища краще переслідувати не за кримінальними законами, а відповідно до норм етики.

В України існує багато проблем із порушенням норм суспільної моралі. Це й реклама в найтиражніших газетах секс-телефонів, притонів («чарівні дівчата сумують»), передачі з елементами жорстокості та насильства, численні фільми, вироблені за кордоном (причому там, вони по телебаченню не демонструються, бо індексовані, у нас на це поки що не звертається належної уваги). Але проблема на сьогоднішній день полягає не стільки в тому, щоб вдосконалювати законодавчу базу, скільки в тому, щоб належним чином виконувати ті закони, які вже прийняті. Це стосується не тільки опису та показу порнографічних сцен, а й сцен насильства, жорстокості, агресії, надмірного натуралізму (особливо у передачах про здійсненні злочини). Причому увагу треба звернути насамперед на передачі про дійсні події. Бо особливості людського сприйняття такі, що у спектаклі чи фільмі навіть справжнє убивство розглядається як інсценування, але у документальній передачі навіть облитий кетчупом макет сприймається як справжній труп і викликає шок. Треба визначити строгі критерії елементів, які не можна показувати на екрані, це, наприклад, показ статевих органів під час статевого акту, показ крупним планом понівечених тіл, повідомлення прізвищ загинувших до офіційного повідомлення їх родичів, документальне зображення сцен страт, агонії, катування. Це потрібно для чіткого правозастосування тих законодавчих положень, які вже є в українському законодавстві, та поліпшення справ із захистом суспільної моралі.