Доступ до інформації - Москаленко А.З.

Усі громадяни України, державні органи й організації, громадські об'єднання мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання та поширення відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення своїх завдань та функцій.

Кожному громадянину забезпечується доступ до інформації, яка стосується його особисто.

Одержання, використання і поширення офіційної документованої інформації громадянами, юридичними особами і державою не повинно порушувати громадянські, політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні), екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Право на інформацію забезпечується: обов'язком органів державної влади та громадських об'єднань інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що повинні забезпечити в установленому порядку доступ до інформації; вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до архівних фондів і фондів публічних бібліотек; створенням механізму здійснення права на інформацію (встановлення форми запиту на одержання від державних органів, громадських об'єднань тієї чи іншої інформації, строків його виконання, передбачення можливих випадків мотивованої відмови у наданні інформації і порядку оскарження відмови, випадків одержання інформації безплатно або за певну плату, випадків переважного права на одержання інформації, коли подібна інформація необхідна суб'єкту інформаційних відносин безпосередньо для виконання професійних обов'язків тощо); здійснення державного контролю за додержанням законодавства про інформацію.

Важливого значення набуває механізм доступу до інформації. У зв'язку з цим заслуговує на рагу зарубіжний досвід. Ось кілька характерних прикладів.

У демократичних країнах доступ громадян до офіційної інформації забезпечується, здебільшого, двома шляхами: забороною цензури і детальним визначенням питання про державну таємницю, а також можливістю приватних осіб, знайомитися з різними офіційними документами. Такі країни, як Австрія, Нідерланди та Швеція, забезпечують конституційне право доступу до інформації, яка належить уряду. Швеція й Австрія чинять за принципом, що всі документи мають суспільний характер, якщо закон явно не відносить їх до таємних. В Австрії цей принцип розроблений у федеральному і земельному законодавчих актах про свободу інформації. Навіть коли запит стосується інформації, яка потрапляє до розряду секретної, представники влади мають, однак, зважити співвідношення між зацікавленістю суспільства в отриманні інформації і необхідністю збереження секретності. Шведська влада зобов'язана розглянути запит протягом одного дня чи навести причини затримки в його розгляді. Згідно з голландським законодавством влада може відхилити запит на інформацію без урахування балансу інтересів, якщо її розголошення може створити небезпеку для єдності Корони, державної безпеки чи захисту інтересів приватних осіб.

У США чи Німеччині конституційне право доступу до інформації закріплено в положеннях нормативних актів, які гарантують свободу вираження думок і свободу преси. У США таке право є у кожного громадянина (за Законом про свободу інформації). Навпаки, у Німеччині тільки у представників засобів масової інформації є право доступу до урядової інформації, що гарантовано ст. 5 (1) Конституції: «Кожна людина має право на вираження і поширення власної думки в усній, письмовій і наочній формі, а також на отримання без перешкод інформації з усіх загальнодоступних джерел. Гарантується свобода преси, а також радіо- і телевізійних повідомлень. Цензура відсутня». Право на інформацію, яка належить урядам земель, гарантовано законодавчими актами земель про свободу преси. Наприклад, у п. 4 (1) «Право на інформацію» Закону про пресу вільного ганзейського міста Гамбурга сказано: «Державні установи зобов'язані надавати інформацію представникам преси і радіо/телебачення, якщо така служить цілям виконання пресою її громадських завдань». На відміну від свободи думок чи інформації, свобода преси у ФРН — це більше, ніж індивідуальне право (право на самозахист) окремого громадянина від держави. На думку федерального конституційного суду, ст. 5 Основного Закону захищає пресу в цілому як інститут, який є невід'ємною частиною демократичної держави. Свобода преси у державі відповідає інтересам не тільки преси, але і всіх громадян цієї держави. Суперечить Конституції державне регламентування за допомогою: процедури допуску, контингентування документів за політичною орієнтацією, перекриття джерел інформації. Федеральні землі в законодавчому порядку зобов'язали свої органи надавати відомості. Економічні об'єднання, такі як акціонерні товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю, господарські об'єднання чи окремі громадяни можуть вирішувати самі, хочуть вони щось сказати журналістам чи ні. У § 4 п. 1 Берлінського закону про пресу говориться: «Відомства зобов'язані давати відомості представникам преси, які пред'явили службове посвідчення, для виконання ними громадських завдань». У разі відмови чи надання невірної інформації відповідна газета може вимагати відшкодування втрат. Згідно з § 4л. З Берлінського закону про пресу (аналогічні положення є-і в інших земельних законах) відомства, проте, можуть у деяких випадках відмовитися надати інформацію: «якщо 1) є вказівки на секретність чи 2) заходи за своєю сутністю мають протягом тривалого часу чи протягом визначеного періоду зберігатися у таємниці, через те, що їх розголошення чи їх передчасне розголошення може завдати шкоди громадським інтересам чи являти для них небезпеку, чи 3) якщо це може зірвати, утруднити, уповільнити чи заподіяти шкоду належнощ проведенню судового процесу, чи 4) якщо це завдає шкоди приватним інтересам, які мають охоронятися». Через те, що саме адміністрація вирішує, чи присутня якась з цих причин, зіткнення між нею і пресою з приводу права на інформацію трапляються нерідко. Інколи у журналістів виникає підозра, що чиновники відмовляються давати відомості тоді, коли їм це не вигідно.

У 1966 р. Конгрес США прийняв Закон «Про свободу інформації» (FOIA). За цим Законом, журналісти можуть вимагати, щоб їм надавали усі документи про діяльність уряду, тобто не лише публічні, але й ті, які відтворюють операції уряду. Про які записи йдеться? На федеральному рівні мова йде, наприклад, про таке: аналітичні відомості для Комісії з атомної енергії про рівень захворюваності серед ЗО 000 працівників заводу, де виробляється ядерна зброя; наслідки федеральної перевірки, що здійснена в Національній адміністрації аеронавтики і космосу (НАСА) за два тижні до катастрофи «Челленджера» в 1986 р. (згідно з нею було виявлено недоліки в системі контролю за обладнанням); аудит операцій підрядників Міністерства оборони, який з'ясував, що кошти від федеральних податків витрачалися не за призначенням, а на подорожі та розваги. Тільки завдяки чинності Закону «Про свободу інформації» такі записи стали надбанням громадськості. Попередні закони залишали за урядом право регламентувати тих, хто може вивчати і брати копії з його записів, Ще в 1789 p., коли було створено перший федеральний уряд, голови департаментів зобов'язувалися вести та зберігати записи та регламентувати їхнє використання. Спочатку урядовці послу-гувалися загальним законом, розкриваючи громадські записи лише для зацікавлених осіб. Ця доктрина здобула визначення «право знати». Уряди штатів та муніципалітети дотримувались вимог загального закону. З роками авторитет урядовців штатів і на місцях щодо заборони доступу до інформації дещо розмили нові закони та судові рішення. Часто журналіст виявляв, що він не має чіткого права на певну інформацію. Ще у 1946 р. Конгрес спробував спростити доступ до офіційних документів. У Законі про адміністративну процедуру йшлося про те, що офіційні документи мають бути доступні для публіки, але додавалося, що органи управління можуть обмежити доступ до своїх документів «з вагомих причин» чи «в інтересах держави». Тобто посадова особа у кожному конкретному випадку визначала, кому дозволити, кому заборонити доступ до того чи іншого документа, виходячи з того, чи необхідно знати зміст документа прохачеві за родом його діяльності, місцем роботи чи намірів щодо подальшого використання інформації. Причому рішення про відмову у доступі до інформації не могло бути оскаржене. На практиці ця процедура ставила журналістів і простих громадян у залежність від чиновників. На сьогодні в усіх штатах прийняті закони про право на інформацію. Вони включають три основних положення: визнання права громадян на доступ до офіційних документів із зобов'язанням чиновників, які відмовили у наданні документа, довести необхідність цього; можливість проведення цього права до виконання через суд; визначення законом деяких видів документів, які не підлягають оприлюдненню, наприклад податкових декларацій. Преамбула Закону «Право на інформацію» в штаті Каліфорнія проникнута демократичним духом, що покладено в основу законодавства: «Втілюючи в життя цей розділ, законодавство заявляє, що громадські комісії, правління, а також ради та інші громадські відомства в цьому штаті існують для залагодження справ громадян. Закон передбачає, аби їх дії та заслуховування відбувалися публічно. Громадяни цього штату не поступаються власним суверенітетом перед відомствами, які їх обслуговують. Делегуючи свої повноваження, громадяни не надають своїм громадським слугам права вирішувати, що для людей корисно знати, а що ні. Громадяни наполягають на безперервній інфор-мованості, аби здійснювати контроль над створюваними ними ж (юридичними) інструментами». Принцип «право знати», що діяв у законодавстві штатів, підкріплювався законоположенням про відкритість засідань іншого закону, яке помітно полегшувало нагляд за діяльністю уряду. Згідно з цим правління будь-якого урядового відомства зобов'язані сповіщати населення про час і місце своїх засідань, забезпечуючи вільний доступ громадян на сесії, не розв'язувати соціальні проблеми (окрім деяких) поза сесією. Закони відкритих записів та відкритих засідань вчинили справжній переворот у стосунках між журналістами і урядовцями. У 1974 р. в Закон «Про свободу інформації» були внесені поправки, щоб зробити його більш ефективним. У тому ж році був прийнятий інший Закон «Про недоторканість особистого життя», за яким громадяни отримали право доступу до інформації, яка міститься в їх федеральних досьє. А у 1976 р. Конгрес прийняв, а президент Дж. Форд підписав Закон про висвітлення діяльності державних установ («Закон сонячного світла») — аналог законів штатів про відкриті засідання. Закон FOIA передбачав, що кожна людина має захищене судом право доступу до документів виконавчих структур федерального уряду. Це не стосується документів Конгресу США, федеральної судової системи та управлінського штату Президента в Білому Домі. Спеціальні правила визначають доступ до цих матеріалів.

Щоб отримати інформацію у федерального уряду згідно з FOIA, усяка людина — журналіст чи просто громадянин, навіть іноземець — має подати письмове прохання з вказівкою, яка інформація йому потрібна, чиновнику, який займається питаннями, пов'язаними із застосуванням FOIA, в установі, де знаходяться необхідні документи. Можна попросити документи для вивчення чи отримати їх копії. Установа має право встановити помірну платню за пошук необхідних документів та їх копіювання. Документи мають бути надані у десятиденний термін, чи має бути вказано положення Закону, згідно з яким в їх видачі може бути відмовлено. Як правило, інформація не надається, якщо вона стосується національної безпеки, торговельних таємниць тощо; не легалізуються внутрішні доповідні записки установ, документи, що зачіпають особисте право на конфіденційність, слідчі справи про дотримання законності, а також інформація, що не підлягає розкриттю за попередніми законами (ті ж податкові декларації). Якщо на запит надходить відмова, можна апелювати до відомства, домагаючись повторного розгляду та, врешті-решт, звернутися до федерального суду. Уряд має аргументовано довести, що дана інформація не підлягає розголошенню. Однак після прийняття FOIA багато службовців тлумачило його надто вузько, примушуючи громадян звертатися за роз'ясненнями до суду. Наприклад, було багато судових засідань щодо того, що можна вважати поміркованою платнею за пошук і копіювання документів. У 1990 р. репортерові «Рокі-Маунтин ньюс» у Денвері, штат Колорадо, було заявлено в Департаменті енергетики США, що газеті належить сплатити 1 млн. доларів за пошук та копіювання документів, що стосуються поїздок колишнього міністра енергетики. Посилаючись на значний обсяг запитів FOIA, агентство часто не вкладається в десятиденний строк видачі інформації, а суди не особливо наполягають на дотриманні цього терміну. На додаток до процедурних перепон безліч судових справ зачіпали істотні проблеми. Що насправді входить до громадських записів? Як Закон про конфіденційність від 1974 р. узгоджується з Законом про свободу інформації? Що ж таки переважає — президентська система безпеки, згідно з якою певні документи отримують гриф «секретно» або «особливо секретно», чи FOIA? Подібні запитання породили «надомний промисел» для накопичення досвіду в галузі законодавства про свободу інформації. Департамент юстиції США щороку публікує списки справ для цілої армії юристів FOIA. Кожен репортер, що не отримав відповіді на свій запит, може звернутися за допомогою в Центр свободи інформаційних послуг у Вашингтоні. Центр організовано за проектом Комітету репортерів у справах свободи преси з метою нагляду за дотриманням урядом положень FOIA і для навчання репортерів процедурам FOIA. Асоціації преси у кожному із штатів стежать за тим, як уряди штатів і місцеві адміністрації дотримуються місцевих законів про вільний доступ до їхніх записів та сесій.

Іспанська Конституція, безумовно, визнає право громадськості на доступ до урядової інформації, окрім тих випадків, коли її розголошення загрожує безпеці держави, розслідуванню злочинів чи приватному життю громадян. Порядок надання секретної інформації визначається окремо.

У Норвегії, хоч Конституція і не гарантує права на доступ до інформації, всі адміністративні документи доступні громадськості за деяким винятком. Закон про доступ громадськості до документів вимагає від владних структур розглядати питання своєчасно, однак там бувають випадки затримки інформації навіть коли вже є постанова суду щодо цього.

У Франції в 1978 р. закон надав право кожній особі мати доступ до всіх (з невеликими обмеженнями) офіційних документів.

Великобританія — це єдина країна Європейського співтовариства, яка не має законодавства про доступ до офіційної інформації, і єдина країна, де презумціюється необхідність збереження урядової таємниці. Замість нього там діє ряд законів, які надають громадськості доступ до ряду документів державних установ у конкретних галузях професійної діяльності. Однак навіть ця обмежена форма доступу до урядової інформації з'явилася у Великобританії досить пізно. Початок поклав Закон про захист даних 1984 p., який надав громадянам право переглянути комп'ютерні записи, які стосуються них самих. Донині саме цей Закон гарантує право громадян також і на отримання некомп'ютеризованих документів, які заведені на них. Кроком уперед був Закон про інформацію про стан оточуючого середовища і безпеки, який був прийнятий у 1988 р. Він вимагає обнародування адміністративних заходів, що застосовуються щодо компаній, які порушують закони про охорону навколишнього середовища.

Канадський Закон про доступ до інформації 1983 р. побудований аналогічно американському Закону про свободу інформації, але містить декілька додаткових положень, покликаних сприяти громадянам в отриманні урядових документів, що можуть викликати соціальний розголос. Канадський Закон передбачає, що усякий громадянин Канади чи особа, яка постійно проживає на території цієї країни, може отримати доступ до урядових облікових документів. Дискусії з питань політики, які проводяться Кабінетом Міністрів, повністю виключені із сфери дії цього закону на двадцятирічний термін, і, крім того, існує список винятків для інших видів інформаційних матеріалів. До унікальних положень канадського Закону про доступ до соціальної інформації можна віднести опис методів, які мають у своєму розпорядженні громадяни у тих випадках, коли їм потрібно отримати доступ до урядової інформації. З метою сприяння громадянам в отриманні такого доступу Закон зобов'язує публікувати так званий «Покажчик доступу до інформації». Цей документ поділяється на окремі глави, які відповідають основним державним установам, і в кожній з них дається опис основних облікових документів, які знаходяться під контролем даної установи, причому цей опис є настільки детальним, що дозволяє громадянам запитувати різні конкретні матеріали з проблем соціально-економічного і політичного життя, тобто діставали соціальну інформацію.

За матеріалами: "Теорія журналістики" - Москаленко А.З.